На столі каламар, поряд білі листки, І перо я в чо

Prompt

На столі каламар, поряд білі листки, І перо я в чорнило легенько встромляю. Пролітають думки крізь минулі роки́, На папе́рі я їх залишаю. Колись бу́ли ми правда малими, Тепер правда, уже ми в літах. Беріг Бог нас в лихії години, Госпо́дь за́вжди у наших серцях. Напишу про дитинство далеке, Про квітучі сади і спів солов'їв, Як у синьому небі лелеки Відзивались на клич журавлів. І згадаймо, ще те пасови́ще, Що тулилось до краю села. Називалось воно Погари́ще – І це наша частинка життя. Защеми́ть, як згадаю сусіднє село —Цвітову́, закуто́чок, мов рай... Там цілюща вода, де Буга́й-джерело, І струмків лісових водограй. Обернуться думки у дні ті мінливі Де І́холь, і Ци́ган, і Оцько, й Москаль... Був з нами й Любчик... Хлопчина грайливий Та вже його з нами немає, на жаль... І Дністе́р неможливо забути, Він часом сердитим і грізним бував: Розмивав береги, руйнував навіть хати, Усе навкруги заливав. Пастівни́к, і Лази́, і Зарічки, Вухаби, Мочарі і Дубки, І стрункі́ у лісі смерічки, Й протоптані нами стежки. І згадаймо ще наших батьків, Їхні довгії ночі без сну, І стіни білені, і хліб на столі І любов їх до нас пресвяту. А тепер .. А тепер.. Наше рідне село... І там хати старі, Де лиш вітер гуде крізь щілини. Там ніхто не живе, не димля́ть димарі́, І зі стін випадають цеглини. Там усе поросло́, там повсюди бур’ян, І засохла верба біля тину. Похилився додолу старенький паркан – Час руйнує усе без упину. І в сусідів бур’ян, і в сусідів трава, Вітер двері скрипучі гойда́. Біля ко́мину сіра сова Ще щоночі когось визирає. І лише старий сад, деколи старий сад, Навесні так цвіте неймовірно... Немов кличе: «Вернися, вернися назад! – Я цвістиму ще більш чудодійно. –Що нам треба, старим деревинам, скажи? Трохи листя згребти, суху гілку відтяти... І хоч раз, притулившись лицем до кори, Лиш хвилиночку так постояти. І дмухне́ вітерець та й зірве білий цвіт, Понесе пелюстки́ в стримкі води дністровські... А ось там біля хати упав уже пліт – Там жили колись Полійовські. І в же пусткою дихає хата Нарольських, А На Виході — давнє гніздечко Ващинських. Поруч з храмом — двір знаних Беньковських. А В Янівці сумує оселя Надольських, Наше рідне село... І там хати старі, Де лиш вітер гуде крізь щілини. Там ніхто не живе, не димля́ть димарі́, І зі стін випадають цеглини. балада